Заклопотана біганина бізнесових профі вулицями втомленого Києва, багатоповерхові наради про нецікаве, вистраждані ідеї про некреативне – закінчуються продуктом, який має споживати непроінформований про всі ці маркетингові потуги користувач.

Якому все рівно, що там за трендовий колір та хто такий Пантон, який не знає нікого з фокус-групи обраних в дорогому та престижному аналітичному агентстві, який не чув про органічну видачу та карму Google, який бачить продукт  – і купує чи не купує.


Вікторія Музика – наш експерт-споживач маркетингу. Працює викладачем іноземної мови в коледжі невеликого прогресивного містечка неподалік Києва.



Кожного дня, повсякчас, індивідуалізовано…

Те, що робиш ти досхочу і з хочем. Заходиш у свій профіль інсти чи фб. Горбиш плечі. Втуплюєш погляд. Стишуєш дихання поступово до тихого шелестливого сопіння. І під твоїм пальчиком проносяться сотні.. Цікавих, дотепних, повчальних, рекламних, мотивуючих, тематичних, відвертих, спокусливих, улесливих, тупуватих, банальних, баянних. І ти спідиш по лєнті в бажанні переглянути все, залайкерити, пошерити, зробити follow/unfollow. 

“Та вийди ти вже з того телефону!” – каже тобі хтось, бо ти стаєш ще більш цікавим співрозмовником, аніж був був до цього. 


Вийшла. І через 7 секунд уже відкрила нову нотатку, пишу. І думаю. (Думаю вдумливо, знаходжу глибоку глибину і добираю добірні слова). 

Я дивлюся на свого кота, кіт дивиться на мене. Іскра. Буря. Безумство. Питання. Яка бісова мотивація керує нами, коли ми, називаючи себе асоціальними соціопатами з логофобією, активно шеримо свої приватні фото/відео/тексти?

Чому так чекаємо лайків від підписників, з якими навіть не вітаємось в реалі, хоча живемо в одному місті, де, апріорі, всі всіх знають, а якщо не знають, чули?

Для чого виставляємо фото своїх діток, обачливо закривши їм обличчя стікером до хрещення, а після – можна і без, бо система працює?

Чому даємо заглянути у вікенечко на кухні, скидаючи свої борщі-салати-пироги, виставивши в кадр красиву натерту виделку/ложку/ніжку? Бо #увесьсвітмаєзнатищояїм


Чому манливо-оманливі слогани рекламних кампаній привертають увагу куди надійніше, аніж уже знайомі продукти? Чому елементарні речі, типу оладок звучать так банально прісно, а нью-йоркські панкейки з кленовим сиропом так пухко-смачно? Відколи сухомодна гранола замінила вівсянку? Грамотна реклама, сер. 

Красива картинка, райська насолода, купа лайків. Користувачі впевнені, що матимуть ті ж емоції, голівудські посмішки, енергію кота Бориса, відфотошоплені тіла, вартує їм тільки перейти за посиланням і скачати/надіслати/замовити/лишити відгук/позначити.

А потім зроби антураж, фільтрони, запости фоточку, отримай лайків, дочитай коменти і все це з тим особливим високоінтелектуальним виразом обличчя.

Британські вчені дослідили, що такими діями люди отримують моральне задоволення, неформальну похвалу, симпатії, пошану до власної особи. Іншими словами, щастя. Сучасне кодоване щастя…

Кожен коваль свого щастя. Хочеш щастя – іди, накуй. Чим буш кувати, справа твоя. Як будеш гартувати – та теж. Як сказала одна мудра жінка, головне в житті – бути щасливим і щоб твоє щастя не шкодило іншим. 

P.S. А тавтологія і звуконаслідування дають мені віру в досягнення комунікативної мети; а фраза “британські вчені дослідили” дає вам віру в її зміст.

P.P.S. “Та поклади вже ти той телефон!”


Читати більше про цю тему: